СКЕТЧІ
- Пітбуль, оце так кличка. Уявляю вже, що там за людина… - Та ні, він норм парнішка, повір. Ща розповім. - Будь ласкавий, – він засучив по лікоть свій білосніжний рукав сорочки і всєрйоз приготувався слухати. - Окей… буду, - хоч я ще й не встиг відійти від його ранішніх манер, як він почав насипати нові. Шо за тіп? Але, мабуть, псіханувши, я рішуче вирішив розповісти йому все. Прям тупо все. Да, тому що вже не міг далі тримати все це дєрмо. – Ну, слухати доведеться довго, може візьмеш щось міцніше випити? - Ой ні, дякую. Я не вживаю алкоголь. Тебе це не образить? - Ні, ні, – я зіщурив очі і, не вдаючись в зайві розпроси про відсутність алкоголю в житті цього чудіка вдався в розповідь не такого вже й далекого минулого. - Пітбуль, мій напарник, був одним з тих чуваків, про яких кажуть «торгує, як боженька», і це був його безумовний плюс, що перекривав все те, що було в ньому. А було в ньому тільки справжнісіньке дєрьмо та неконтрольована злість. І не дай боже було зачепити його. Бувало таке, що він міг відгамселити людину з півоберту через те, що ... та міг і ні за що, просто так. Ось така тварина. Але я особливо дорожив цим хлопцем. Цей бультер'єр піддавався моей дрессировке. Тим паче бабками він цікавився трохи менше, ніж я. І я відразу зрозумів, що почухати за вухом - ось що насправді потрібно цьому хлопцеві, і я йому це давав. Справи йшли, життя тривало, і я ні про що не хвилювався…
З розуму ніхто не сходить. Це вони нас просто так залякують. В дитинстві монстрами, а в дорослому віці психічними розладами. Але я на весь цей разводняк для лохів не ведуся.
- Блін, якого біса? Сука! Хто нявкає? - ледве відкривши очі, я побачив, як крізь нагромаджені ковдри пробирається маленьке кошеня. Всі спали, хто де. З кухні долинав запах чогось смаженого. Стиснувши трикляте кошеня в руці, я ввірвався туди. - Дідько, Бредпіт, якого біса?! Звідки ти їх постійно береш? Я зараз його викину у вікно, якщо він ще хоча б раз пискне! Ти знов за своє! Досить тягнути звєрьйо в дом! - Агов, Молодий, заспокойся. Навіщо кіпішувати зранку? Серця в тебе немає. - Бредпіт забрав в мене з рук кошеня та притулив його до себе. - Ось ти – ситий, натраханий, живеш з усіма умовами. Бухаєш на халяву. А ці гроші, може чиясь мати тяжко заробляє і висилає з Польщі якомусь упирю, а ти… - Зараз точно зловиш, так і знай. -…чиясь мати дванадцять годин на добу, шість днів на тиждень, може й сім. А вони? Ушлёпки! - тримаючи кошеня в одній руці, він дерев'яною лопаткою розмішував смажений буряк в пательні. – Вьетнамские шлёпки. Ушлёпки, - він був на уходах, - не бачите світу, жалю немаєте, Красунчику. Але нічого, скоро і у вашому житті настане прозріння. Аллах все бачить! – потикавши в мене декілька разів дерев'яною лопаткою та, не випускаючи кошеня з руки, він налив води в чайник і ввімкнув його. - Пітті, це вже занадто. Ти що знову нанюхався, а потім накурився? – я насипав розчинну каву в чашку. – Ти їх сюди тягнеш в припадку. Вони тут кричать, ссуть, сруть, – я поклав руку на чайник і чекав поки той скипить. - Якщо хочеш допомогти, шкода тобі - йди в притулок. А то тебе тільки по сіньке пробиває на добрі справи. І як тільки попускає, всі ці мелкие жулики знову повертаються під сміттєвий бак. Розумієш, але Аллах все бачить, - наливши в чашку окріп, я продовжив: - Не сходиться, або, як кажуть психологи - подвійні стандарти, Пітті. Він надувся, запхнув кошеня в кишеню фартуху і почав чистити моркву. Мої слова явно викликали у нього біль від легкого прозріння. Але не факт, бо він знов спочатку нанюхався, а потім накурився. Тому я вирішив змінити тему. - Чому ти так рано встав? - Я ще не лягав, - тихо пробурмотів він та поправив кошеня, аби те не випало. Авжеж, я знав, що він не лягав. Де там, в такому стані спати. - Так борщу захотілось, то вирішив зварити. Буде щось нормальне, а не ця сухом’ятка. - Так, борщец - це тема, - сказав я в приємному передчутті. – Що, котяча мати, харе шаманіть, пішли покурим на балкон. - Єбана мати, я котячий тато! – заржав Бредпіт і підкурив ще в квартирі, хоча Тедді заборонив так робити.
- Як гадаєш, між ними справжнє кохання? – чомусь запитав я, бо не міг пригадати, що ж з того приводу казала вчителька літератури в школі. Чи може вона нічого не казала. Хз. - Кохання? Ні. Просто пристрасть та бунтарство, - її рука копирсала моє волосся. Уявляю вже, з яким дурдомом на голові я піду до дому, – вони просто підлітки, котрі збунтувалися проти батьків, бо весь фокус був на конфлікті між сім’ями. Знаєш, мені здається, ненависть до когось конкретного тяжко передавати через покоління. - А? - Ну, не можливо передати ненависть, розумієш? - Чого це? - Того. Молодий, не тупи, - вона різко переклала ноги підімною, що в мене аж запаморочилось. – Світ так влаштований. Економіка, політика, релігія… то все хуйня. Ми не обираємо кого кохати. Подивись, що робиться. Мусульмани одружуються на наших дівчатах. Он в мене родичка з росії вийшла заміж за нємца. - Ну і шо з того? Типу вдало вийшла, чи шо? - Нє. Ну і так, вдало, але я не про те. Красунчику не збивай мене. – вона не надовго замислилась, вхопила ніть думки та продовжила, - Так от. Вийшла за нємца, а в того нємца мама єврейка. От тобі і маєш. Скажи то в молодості Катіній бабусі, котра пережила другу світову, що її внучка буде заміжня за нємнцем, в котрого мати еврейка. Та вона б дочку свою застрелила на місці, щоб та Катю не народила, – і залилася сміхом. - Нашо? –Я трішки злякався її сміху, - До чого тут евреї? - щось її понесло не туди. - А то шо! За що вони тоді всі вмирали на війні? Все зря чолі?! - вона викорячила на мене очі, - Молодий, на війні люди вмирають. І щоб вони добровільно вмирали, їм потрібна ідея, конфлікт та кінцева ціль. Кінцева ціль тоді була не така, щоб москалі одружувалися на євреях нємцах в майбутьому. Цього навіть самі нємци та євреї не хотіли. Кажу ж, неможливо передати ненависть через покоління. Нереально. І повір, Шекспір про то знав. Знав і он цілу історію накатав, – вона так почала трясти книгою в руці, що гострим кутом боляче вдарила мене в лоба. Навіть не помітивши того, знервовано почала щось вишукувати на сторінках. - Цікава думка і, мабуть, складна для мене. Давай простіше: ти хочеш кохати чи ні? А ненависть залишимо на потім, – я демонстративно тер лоба, але де там – їй пох ваще, хоч хай мене тут і прямо зараз застрелять еврейскіє немци з москви. - Кохання, кохання… його мені і так вистачає всередині себе, а секс я собі завжди знайду. В чому проблема, Красунчику, тобі що, самотньо? – вона нарешті відклала книгу і аж нахилилась надімною, щоб пересвідчитись чи все гараз. - Ти ж знаєш, що я так не можу. Сплю з усіма за спасибо «без почуттів», - вона тяжко зітхнула. – От, останній мені навіть каву не запропонував. Так і зробили то на задньому сидінні. Обідненько! - Так в чом проблема? Вийшла з машини, пішла та сама собі купила каву. «Без почуттів» же. Чё зря феміністки стільки стараються, - і мені одразу прилетіло по голові вже свідомо. Отак одна й та сама рука тебе карає та ласкає. - Секс хоч сподобався? Кайфанула? - Ой, ні. Про каву все думала і про те, яка я жалюгідна була в той момент. - А міг бути хоч секс нормальний. - Не знаю. В машині? - В машині.
Полюбляю дорослий саркастичний гумор, але діалоги з казок також маю. Тож, цілуватися будем пізніше.
- Агов, Красунчику, вилазь давай. Не тупи, – і стягла мене за ногу з ліжка. Ти диви, як підкачалась в своїй Америці. – Скільки можна? Одягайся, пішли. Давай, давай. - Залиш мене з моїм горем. Бачиш я не жилєц, – я перевернувся на спину і склав руки, як мрець. - Не біси мене, – вона легко (дуже сильно) штовхнула мене ногою в бік. – Хр лежати. Ти так свої проблеми не вирішиш. - Я, чесно, не можу. До біса проблеми. Проблеми для мудаков, а робота для бідняков, – вона продовжувала мене штовхати. - Тань, ну припини. А! Тань! - А че? – вона продовжувала штовхати. - От дідько! Таня! – я перевернувся на живіт і почав відповзати до більш безпечного місця – старої швейної машинки на котрій стояв телек, котрий я вмикав, тільки щоб подивитися «Дом2». Вона схопила мене за ногу і почала тягнути на центр кімнати, – Ааааааааааааааа! – я почав кричати, як в дитинстві. - Молодий, кажу тобі: ти вєчно перебільшуєш, – вона пустила мене і змінила тон на байдужий. Вона завжди так робила, коли хотіла домогтися свого. - Через скільки будеш готовий? - Кажу ж: Я НЕ ПІДУ. - А чё? - А нє чё? - А чё? - А чё? - Хуй через плечё. - А чё? - Твою мать! - Не чіпай мою мать. - Це і моя мать. Хочу і чіпаю. - Серйозно, одягайся. Підемо пиво десь випє’мо. Я чё зря пиїхала. - Так погано. Дуже погано. Я не знаю, що робити далі. Все якось вже не так. Було так добре… і раз і все пішло під три чорти. Може дома побудемо? Суші замов… ти ж любиш. - Ні, пішли, протрусишся, лінива жопа. І тут писець, як стрьомно. Як ти тут живеш? Очманіти можна. Бля, і це наші родичі. - Тут гарно пахне, – буркнув я. - Не піду нікуди. Погано мені. - Так, я бачу. Але ти зможеш пережити і таке. Все мине. Ти використав свій час на горе. Тепер потрібно повертатись до життя, а то тебе вже затягує, – вона сіла біля мене і хлопнула по коліну. – Може воно все і на краще. Бо не подобалось мені це все. Стрьомно якось все, і ти кудись не туди пішов. Вєчно ти тягаєшся зі стрьомними. Де ти таких тільки находиш? Кароче, прям противно все це. Покинь. Чуєш? Потрібно все нормально обговорити. Збирайся. - Угу. - А що в універі? Ти туди хоч ходиш ще? - Агов, ма! Так хожу і все здаю вчасно, - я псіханув. - Ти, як завжди, зі своїм контролем. - Молодець! От і ходи. - От я і ходжу. - Я просто питаю. Вже й запитати нічого не можна. - Можна. І я - Молодий. - Придурок ти малий, а не Молодий, – вона притягнула мене до себе і дуже боляче поцілувала в маківку. Та що вона там в своїй Америці робить в тих спортзалах, фури розвантажує, чи що? – ти ще не вдягнувся? Молодий, бля!
- А що я могла зробить? Не скажу ж: “Не проводжайте”. Хоча я казала. Чесно. Красунчику, не лети так, я не встигаю, – вона з такою силою тримала мене під руку, що потім залишався синець у вигляді її пільців. Ровно три синьо-бордові полоски на моїй біцухе. - Могла взяти бензин, облити дім, підкурити цигарку, голосно засміятися і спалити всіх нахер. - Шо ти таке кажеш? Я ж не палю.
- Па-рл-ліа-мент аква блуі, – мовчки дивиться на мене. І знов читає та прокручує: - Парліа-мент аква блук, – пауза. Зоровий контакт. Вона на мене я на неї, – Що то, Красунчику? – я знизав плечима, вона продовжила, - Я це в банку закатаю, будеш потім взимку їсти. Он з друзями своїми разом. Ой і смачно ж буде! - Та щас повибираєм. Дай хоч каву допити, - ледве вичавив я відмахуясь від неї рукою з цигаркою Parliament AQVA BLUE. - Совісті совсем нет, - і знов крутить той бичок та читає: - «Парліамент». Що то за цигарки такі «Парліамент»? Вони хоч добрі? - Хочеш, спробуй, - я протяг їй пачку, і вона скривилась.
- Та скажи прямо їй, та і все! Ну, як Молодий прям, я не можу з тебе. А де вишневий пиріжок? - Шукай в пакунках. А як сказати?: “Я тебе люблю”, шолі? - Ти шо дебіл? - Товстий підняв на мене очі та припинив шурудіти пакетами. - Молодий, немає пиріжка. - Ну, а як тоді? – я катався по складі на гідравлічній тачанці, як на самокаті, - Шукай краще. Є, я брав. «Я в тебе закоханий… давно». Шось не то. Товстий?! - Ну, типу, почни просто з того, що вона там гарна і сексі, і все такоє. Ну немає! Молодий, краще б ти голову забув купити замість пиріжків, - він вже майже ревів, копирсаючись у пакунках, а малинове світло надавало його обличчу ще більш трагічного вигляду. – Як можна було їх не взяти? - Я їй останні три тижні кажу, що вона сексі. Вона вже запитала, чи в мене часом недотрах. Це точно не варік, – я зіскочив з тачанки і пішов до свого рюкзака. – Товстий, думай ще. Я шо зря тебя кормлю? - Воно і видно, як коримиш, – він надувся та жбурнув в мене ковалдиком з сарветок. Яка ж дитина. - Вигадай щось, бо я так просто не відчеплюся. О, ось вони, в рюкзаку. І тепер він ними просмердівся, блять. Кажу ж добре шукай. – я кинув пакунок Товстому. Він зрадів, я зітхнув з полегшенням, бо він вже б не заспокоївся з тими вишневими пиріжками.