top of page
казки дитячі книжки сучасна українська література irenka willowind irenka willowind portfolio

КАЗКИ

Казки для дорослих, котрі полюбляють читати дітям

Минали світлові роки, які, звичайно, були зовсім іншим потоком часу на Землі. Але маленькому сторожу вдалося і тут знайти собі приємні радощі, які все ж таки змогли поєднати його з морем. Після плідної роботи, перебуваючи в стані радості і задоволення, він часто випромінював фіолетове ніжне світло. Саме в такі миті маленький сторож співав одну зі своїх пісень. Сидячи на березі, він дув в свою мушлю. Море одразу затихало, ставало ледь чутним. Перетворювалось на дзеркало і відображало ніжне фіолетове світло, розносячи його по всіх берегах. Цей час був дуже цінним для них, бо маленький сторож міг співати і грати тільки один раз в день, коли Сонце змінювалося Місяцем і утворювався шести хвилинний коридор рівності між днем і ніччю. Адже Місяць і Сонце дуже любили один одного і, поки були зайняті собою, сторож міг виконати свою пісню. Він співав про те, як пустотливі зірки прив’язують маленьких блискучих рибок на тоненькі ниточки і ганяють їх зграями, цілими косяками. Також він співав про чайок, котрі розповідали йому різні новини і плітки, що чули від людей і про те, як вони продають дрібнички, знайдені в морі. Особливо, він любив співати про сльози русалок, дбайливо зібраних в пляшки, аби відправити з вітром своїм не втопленим коханцям. Його пісні були чуттєві, і море любило їх, а ніжний звук раковини уповільнював бурхливі потоки хвиль. В знак поваги і визнання сторожа кожен раз море приносило з дна рідкісну перлину. Це було помітно тільки їм двом - їх дружба міцніла з кожним днем. Від цього Північне зоряне море стало частіше грітися під теплими променями сонця, дозволяючи їм глибоко проникати в товщу води та відблискувати маленькими зайчиками по краях хвиль. З часом води стали дуже теплими. Так, різноманітні мешканці-рибки почали плавати на поверхні, замріяно роздивлятися, як бігають невтомні білі хмари-ягнятка. Згодом Північне зоряне море стало схожим на шовк з візерунками у вигляді зірок, котрі вдень переливалися золотом і сріблом ввечері.

Місячна балада Пісня лісу Вступ Колись давним давно,коли моя магія ще мала владу перетворювати думки у матерію, а почуття у реальні події наповнюючі сенси кольорами та співами, я вільно блукала по світові, гордовито сидячі верхі на Південному вітрові, що стримголову несся срібною стрілою то на Захід, то на Схід не зважаючи ані на висоту Горбатих гір, ані на безкрай Зелених долин. Так, чарівні тоді були часи сповнені впевненої, глибокої, як і саме Кришталеве озеро надії та гострої віри, що схована у самоковальному лезі меча Мольфара. Так, в ті магічні, вже давним давно забуті навіть цим малим хлопчиком часи, що безпечно грається човником коло дзвінкого струмочка, котрий невпинно несеться з самої верхівки Карпат, що вузькою прохолодою видобув своїм наполегливим характером місце у шкірі землі. Цей самий хлопчик навіть і не підозрює про існування пісні, котру і я сама почула малою дитиною від свого діда, а той від отця, котрий почув її від прапрапрадіда. Так, були часи величні, сповнені пристрасті та відвертої авантюри досліджувати життя, випробовувати себе на міць, здобувати силу, залишаючи у блакитному небі білі вигравіювання своїх подвигів. Але все минає. Геть усе минає. Такі звичаї, такий порядок життя. Навіть Золотава змія збагнувши всю мудрість всесвіту такі змогла прехитрити сама себе й не тільки схопити за хвіста, а і з'їсти з глибокою шаною та тонким розумінням необхідності цієї, здвалося безнадійної справи. Але все минає. Навіть і така велична самопожертва тепер покрита пилом та пліснявою на сторінках Багряної книги. Ні, ні. Все минає. Геть усе. А колись, давним давно, коли магія ще вільно текла по моїм жилам, я могла з легістью осушити цілий океан чи здійнявши бурю розборхавши грім, що спочиває собі з миром на гладких вигінах гір, немов медове немовля нагодованне молоком люб'ячої матері. Ні, ні, все минає. Так, колись, даним давно, все здавалось дрібним, таким незначущим, підвласним лише одній мені. Але навіть і такі славні часи минають, залишаючи по собі витерті відбитки на зеницях, а на руках порожнечу… Сцена 1 Юнона вже не молода, але така ж само приваблива та завзята, лежить підперши голову рукою, п'є з мушлі гірке вино. Вітер грає на флейті волошкові мотиви. ВІТЕР Розглянься, о богіне! Яка краса, як вільно тут! (говорить піднесено, дзвінко, із сміхом в голосі) Невже не відчуваєш ти захоплення від різнобарв'я, Невже смарагдові, величні очі залишаться байдужі? Лише поглянь на скроні гір, що сонце забарвило у золото, немов верхівки храмів. Хто молиться на них, що їм така пошана? О, диво див, моя богіне! Яка краса, як вільно тут! Розглянься, павичі довколо розкрили своє пір'я й тягнуть в себе кольори із квітів та води. ЮНОНА Навіщо ти мене сюди приніс, мій старий друже? (говорить байдуже, з нотками скептицизму) Невже не відчуваєш настрій мій? Хіба не доторкнулись тебе мої сірі думки, Котрі не перший рік, ось так, висять тяжкою хмарою, Що заважає не лише відкрити очі й бодай глянути у гору. О, тяжкий грім розкатом на наші старі й нещасні голови! (лунає грім і Юнона робить великий ковток з мушлі) Колись були часи, колись була краса, а зараз… З каміння поробили образи аби забулись ми у нерухомості. Трагедія й не більше цей час людських думок та дій. (робить ковток, гикає, первертається на спину.) ВІТЕР О, моя богіне, були колись часи, але і зараз теж часи не гірші! (облітає доокола Юнони і стає на край гори) Розглянься, не все іще змінилось, не все померло. Відчуй, є щось магічне тут, он глянь, щось з попілу повстало. Немов травинка, що стримсили тягнеться до світла. Воно тремтить, воно живе, як новороджена дитина! ЮНОНА Яка дитина? Геть з глузду з'їхав зі мною разом! (закриває очі рукою) О темрява! Сама лишень темрява і більше нічого. Були часи… Колись було життя, а що тепер! І що тепер в житті я маю? Точити спогади під звуки флейти мого старого друга Й тоски відлуння по самі вінця у мушлі замість вина. Сама гида не більше. Сама гида. (пускає мушлю та починає співати) ВІТЕР (говорить так само жваво, із захопленням, наполеглево) Колись, коли я був іще малим та ледь відчутним, Мій брат Орфей брав мене з собою блукати світом. Саме тоді ми і знайшли ці ні на що не схожі землі. ЮНОНА Орфей тебе сюди привів? Орфея я шаную, Його пісні й досі лунають у мене в вухах! (змінюється настрій) Кінець ознайомчого фрагменту.

Сусідка ховрачиха на ту весну свого поховала чоловіка та залишилася у норці геть сама. Але від того чоловіка сусідці ховрачині залишилось у спадок три ожинових куща, чотири вишні й одна слива, і ще під плотом метрів п’ять горіхових дерев з малиною. Так пані ховрачиня, аби майну не пропадати і їй самій не нудьгувати, на кожен дурний день робила різні кекси. Робила кекси з вишнями й ожиною, бували з дрібками горіху і малиною та незрівнянним джемом зі слив. О, як же сильно зайці любили кекси з джемом! Тож кожен дурний день чекали самотню ховрачиню в гості на крафтовий свій чай, до котрого так сильно призвичаїлась ховрачиня. О, я маю розповісти, тобі читачу, цей секрет про зайців чай. В маленьких землях цих всі жасминові кущі та сині пагорби щоночі місяць забарвлює у фарби. Тим часом капризні зірочки додолу падають згори, де топлять в озері свої безглузді сподівання. Там зайці-близнюки у повній темноті збирають на камінні одне чарівне зілля, що потім розкладають на підвіконні в себе вдома. Але то ще не все. За їх рецептом, що дала близнюкам одна сова, на трави ті чарівні має впасти дитина павука і, бажано, щоб не одна. Ось таки дива! Тому то зайці у себе на вікні здають куток в оренду одній привітній павуковій сім’ї. І ще хтось колись мені казав: долину мохів й обманів так часто відвідують зайці, що скрізь до озера вони аж витоптали стежки. От зайці! І бідним зірочкам тепер незручно там з’являтись, аби топити якісно свої сподівання. Від того ці нещасні стали ще нестерпнішими, ніж були і птахів колють всю ніч тепер вони. Але, про те, тепер у чашках вечорами разом із пані ховрачиней зайці-близнюки частенько «перекочували» історії з її життя під поїдання смачних кексів. *** Серед літа, у вівторок, був непарний день, що всю вкрав тінь. Тож, не довго розмірковуючи, зайці-близнюки взявши пляжну парасолю, книгу, радіо і воду, пішли через Спогад-поле в озері поплавати, аби від спеки не засмажитись. Але не знали зайці ті, що в долині мохів й обманів, де вночі витоптували вони стежки, пристанище рудої лиси. Гарнесенько собі на березі облаштувавшись, зайці вимкнули радіо і натягли купальні труси. На звуки ті лиса до озера прийшла. - Кого я бачу! Зайці-близнюки! А ну, швиденько зніміть свої хвости, бо після плавання у озері стануть негарними вони. - Ой, не можемо їх зняти, бо лиса їх може вкрасти. Нас так сіренький вовчок повчав. - Сірий вовк, той веган?! Він ж дурний! Геть нічого не тямить в хвостах зайців він. Слухайте мене уважно: ви хвости свої зніміть та під книгу покладіть. Зуба вам даю вовка, що там їх не знайде руда лиса. - Дякуємо тобі сестричко, пішли тоді ми у водичку. Довго в озері зайці купались й на сонці забавлялись, а коли прийшов час повертатися додому, побачили вони, що під книгою нема хвостів. Один заєць непритомним впав, а другий нерухомо встав.

Багато земель пізнала вже я, Всі вони між собою несхожі, Та є чарівна країна одна, Яку вогняні птахи боронять. Там вітер блукає, плітки він збирає, Лавровий струмок пісні співає, Дерева порослі плющем обвіває, Дух річки вже вічність шукає. Там Димчасті гори й сірі дерева Тримають на собі безколірне небо, Латають голками безмовний туман, Який розірвали верхівки ялинок. Там каміння німе сховалось у моху, Втопивши в осінніх листях свій подих. Позов трембіти з глибин гір лунає, З надер колодязь-лелека дива підіймає. Там старець відкрив своє око видюче І в Срібному озері вбачає майбутнє, Дощем прохолодним від лиха закрив, Димом із трав всю землю вповив. Там шепіт лісу в коси долю вплітає , На сукні таємничі стежки вишиває, Гулий олень в деревах казки ховає, Їх блудяга безликий невтомно шукає. Там Друг мій Ведмідь у гаю гуляє, На старій флейті чарівно грає, Мене у гості постійно чекає, Серпневими пахощами закликає.

Подивись, ми пролітаємо повз хвостаті комети, дивні різні планети, рухливі спіралі і промені різнобарвні. Будь обережний, їх не чіпай. Вони хоча й гарні, але дуже гарячі. А ось там, подивись, один з моїх друзів живе на горі з помаранчів. Весь оповитий зеленим серпанком, він старий шаман, що живе вже сто п’яте життя. Завжди палить трубку та тримає в кишені на щастя старовинну від горіха шкарлупку. І часом, щоб в світі не розчинитись, він інколи хоче добряче позлитись. Тоді перетворюється на вітер та ганяє хмари в небі, що є сили. Не бійся, не бійся! Він добрий та сильний. Згода, я зараз вас познайомлю. На горі сидить шаман. Невідомо, чи п’яний, Невідомо, чи тверезий, Все пихтить, пихтить, пихтить. На шаманові намисто. Невідомо воно з чого, Невідомо воно з кого, Може з кістки, може з глини. *** В подружках у мене сама Махакалі, що віками живе у грозовій хмарі. Полюбляє вона барабанів стукіт, навколо вогнем все закаляти та нечестивих на страту прирікати. А тут, в північно-східній частині, живе Джо Вовк. До нього дістанемось ми на старому каное, рушаючи вниз по річці Мілк. У нього немає хвоста, але паща за трьох. Хитрун й відчайдуха, він завжди п’є віскі під звуки шотландської волинки. Джо Вовк в минулому спритний та сильний, Джо Вовк тепер досвідчений і сердитий, Джо Вовк в минулому шукач та лихач, Джо Вовк тепер самотній і тихий. Любі, заходьте та сідайте, я на вас дуже довго чекав! Всі легенди та байки для цього навмисно пригадав. Дорогі мої гості, сідайте, як же довго на вас я чекав! Все, що бачив та знаю, вже готовий оповісти вам. Я об’їздив купу країн різних та не один переплив океан. Безліч красунь хотіли моїми бути, та не витримали моєї люті. Я бачив неймовірні краєвиди, і золотом кишені мої були набиті. Тисячі палаців для мене були відкриті, та завжди волю я обирав. Пам’ятаю, цар був один у болотяній росії, і більше за все війну він любив. Тож кожного року на сусідські землі з війною він постійно ходив. Але в нещасного не було нічого окрім «водки, біди і сєльодки». Голими лапами я його драв, а він, покидьок, хвоста мого вкрав. *** Дитинко, подивися на ось ту невеличку планету. Там живуть Красуня та Мудрець. Красуня трішки дивна, а Мудрець – шибеник й вдівець. Вони безтурботні, мов діти, а ввечері до них в гості приходить Телець. Мудрець і Телець – одного сузір’я вінець, Вечорами частенько нудьгували. Поміркувавши годину, буркнув Мудрець: «В такому становищі ми ще не бували! Пора нам з тобою Телець, Вирушати у далекі далі, Де промені сонця, світлі обличчя, Де кімоно, саке і гарні дівиці!» Поміркувавши, поважно сказав так Телець: «У таких країнах ми ще не бували! Де промені сонця, світлі обличчя, Де кімоно, саке і дівиці!» На радощах голосно закричав так Мудрець: «То чого ми так довго чекаєм, вирушаймо Телець! І, про всякий випадок, захопи гаманець». На цьому, бешкетник, кінець!

Ящірка посміхнулася та, мов срібляста стрілочка, полетіла за водою і товстими жучками, яких зберігала навмисно для особливого випадку. Але, побачивши частування, хлопчик чомусь не став їх їсти, а лише ввічливо посміхнувся у відповідь. Це поставило ящірку у невигідне становище. - Тобі не подобаються мої комашки? – обережно запитала вона. - Але я сама їх зловила і навмисно зберігала для особливого випадка. - Ох, сеньйоро ящірко! Я в жодному випадку не хотів образити вас. Ваші жучки дуже хороші і, напевно, смачні, але там, звідки я родом, їдять іншу їжу, – з глибокою повагою пояснив хлопчик. - Як цікаво, – на мить замислившись, ящірка продовжила, – а чи можеш ти розповісти мені про страви, що ви куштуєте? Можливо, в моєму мідному жбані знайдеться щось для тебе. За все життя я нажила багато різних речей. - Авжеж можу, – з посмішкою вимовив хлопчик. - Ми їмо рис з прянощами та соковитими овочами, солодкі фрукти і кислі ягоди. А вечорами п'ємо духмяний чай з солодощами та медом, - хлопчик потер себе по животі та жадібно ковтнув, – який же я голодний. Мені б зараз хоч жменьку рису... Трішки поміркувавши, ящірка знову кинулася до свого будиночку і довго там копирсалася, гуркотіла, стукала, щось кидала та цілий час щось буркотіла собі під ніс. *** Хоч ящірка і дуже не хотіла відпускати такого милого хлопчика (адже він міг би жити з нею, і її одноманітне життя вже не було б таким нудним...), і все ж таки вона мусила зробити все можливе, аби допомогти йому. Її добре серце підказувало, що кожна загублена дитина, навіть в піщану бурю, обов'язково повинна повернутися додому. Інакше, гіркі сльози суму навічно залишаться в їх очах. А це вже не так радісно, як очікувалося, навіть для такої самотньої ящірки. Дні в пустелі такі жаркі, що неможливо витримати, а ночі такі прохолодні, що неможливо заснути. Тож кольорова ящірка принесла зіткану теплу ковдру хлопчикові, а сама поквапилася, поки сонце ще остаточно не сховалося за видноколом. - Єлисею, ти відпочивай, а я піду до своїх друзів і розповім їм про тебе, випадково загубленого хлопчика родом з Хартума, знайденого мною, кольоровою ящіркою з мідного жбану в цій великій пустелі. - і швидко зникла у забарвлених в червоне пісках. Блакитне небо вже встигло провести сонце на спочинок, а прудкі зірки за секунду розтягли свої звиклі візерунки та блискітками завмерли в очікуванні на Місяць. Тим часом перекотиполе змінило курс, піддавшись вітру, а золоті змії почали трясти хвостами-тріскачками, задаючи ритм ночі. Ящірки не було видно, тож хлопчик закутався у теплу ковдру і прислухався до звуків пустелі. Все, як завжди, і все не змінно на цій, покинутій богом землі, позбавленій води та тіні. І тільки прохолода ночі дозволяє всім її мешканцям розслабитись та виконати свій старовинний обряд. Невтомно повторюючи котрий, мов мантру, життя набирає сенс, стирає час, перетворюючи його в пісок. Пекуче сонце вдень випалює з нього залишки прохолоди ночі, залишаючи віру та надію на гарне завтра. Але й вони також приречені перетворитися на пісок і стікати по гладких стінках скляного годинника, відраховуючи роки, тижні, дні, секунди… Так плине час, і ніхто не в змозі його ні прискорити, ні зупинити. Час - цікава річ, цінна тільки тут, на Землі. Час дорожчий за золото, справідливіший за головного суддю, оздоровлює краще за лікаря. Всі його хочуть, і всі за ним женуться. А є ті, хто ллють його, як воду, намагаючись наповнити свою порожнечу смутком. Час не перемогти і не накопичити. Час безцінний, бо не купити його за всі коштовності світу. Від нього не сховатись. Він не дасть забути про себе, буде постійно нагадувати спогадами з минулого, перетворюючи життя в марення. Але є місце, де час має відпочинок від своєї тяжкої праці, і місце це - пустеля. Пустеля – місце спокою. Пустеля – місце міражів. Пустеля – місце сили. *** - Ви така молодець, сеньйоро ящірко! - Так, інколи, аби врятуватись, нам потрібен злий пес та трішки вітру, – сміючись відповіла кольорова ящірка. - Ось вітер і мене підхопив та відніс у глиб пустелі. Сеньйоро, як ви вважаєте, це для мого прозріння? - Можливо, Єлисею, зараз життя і справді хоче зробити тебе ще більш міцнішим ніж ти є, – кольорова ящірка підняла свою крихітну голівоньку вгору, ніби згадуючи щось важливе. А хлопчик, котрий вже розмірковував над своєю міцністю, сказав рішуче та впевнено: - Я стану таким міцним, що навіть найстрашніші випробування не зможуть мене зупинити. Я знайду шлях додому, якою б страшною і великою не була ця пустеля. Я витримаю цей шлях так, як і ви, сеньйоро, витримали свій. - Дуже добре, сміливий хлопчику. Ти правильно зрозумів та засвоїв перший урок. Варто вірити в себе, діяти і ніколи не здаватися, навіть, коли обставини життя несуть тебе в невідомість. Міць духу і насолода реальністю не дадуть тобі змоги залишитися в цій пустелі. Пам’ятай це. Нехай ці слова стануть твоїми м’язами. Ти спроможний витримати все і повернутися додому. Адже в тобі велика міць. Ось тільки самої міці може бути недостатньо. Знадобиться тобі ще дещо. - Що знадобиться, сеньйоро? – рішуче запитав Єлисей. - Ще одна важлива річ. Ти готовий слухати далі? Єлисей зацікавлено кивнув у відповідь, і ящірка почала оповідати наступну історію. Місяць був вже високо в небі і навіть встиг втомитися від забавок непосидючих зірок, тож потайки вишиковував собі пухнасту хмаринку, аби зручно влаштуватися на ній та послухати розповідь маленької кольорової ящірки, за котрою він спостерігає вже багато років. Тож підморгнувши вітру, аби той підігнав до нього хмаринку, ліг та почав уважно слухати нову історію. Ніч тривала.

Star Years which definitely differed from Earth time passed by. But the little Watchman managed to find the pleasant joys which still connected him to the Sea. After fruitful work, feeling glad and satisfied, he often emitted a gentle violet light. The little Watchman was singing one of his songs during these very moments. Sitting on the shore, he blew into his seashell. The Sea immediately began to calm down, becoming hardly heard. It turned into a mirror, reflecting a gentle violet light which was spread along the shores. This time was precious to them because the little Watchman was able to play and sing just once a day, when the Sun was changed by the Moon, creating a six-minute corridor of equality between day and night (equinox). As the Moon and the Sun were deeply in love with each other, and while they were busy with themselves, the Watchman could be playing his song. He sang about the hollow stars tying little shiny fish to thin threads and chasing a school of them, entire shoals. He also sang about seagulls which told him different news and gossip they heard from humans, and how they sold out sunken treasure. Especially, he loved singing about tears of mermaids, carefully collected in bottles to send with the wind to their lovers who hadn’t drowned. His songs were emotional, and the Sea loved them; the gentle sound of a seashell slowed down the fast-flowing waves. Each time, as a sign of respect and acknowledgement, the Sea brought a rare pearl from the depth. This was noticeable only to them – their friendship became stronger day by day. The Northern Star Sea began to warm up more often under the sun rays, allowing them to penetrate deeply into the water and cause sunbeams on the edges of the waves. Over time, the waters became very warm. In such a way, various fish-residents started swimming to the surface, dreamily watching the tireless white clouds in the shapes of lambs. Eventually, the Northern Star Sea resembled silk with patterns of stars which sparkled with gold during the day and silver in the evening.

In the small lands, in an imaginary side of the world, lived two small white and fluffy rabbit twins. The rabbit twins would hide their tails from the fox at night because they unexpectedly became plump. The rabbits would hide those tails in an old chest that once belonged to their late grandmother. And then, it was beyond the fox’s power to draw the rabbits out of their hole. The rabbit twins weren’t as overweight in their early days as they are now. If you look at their old family photo, in the middle of which there is their late granny sitting in the chair, they are quite small and so white. They put on weight because of delicious fruitcakes made by Mrs. Hamster, their neighbour, who visits them on every gloomy day. And a gloomy day for them is every Thursday and Sunday, sometimes Fridays, Tuesdays, oh, and Mondays as usual. Mrs. Hamster buried her late husband last spring and was alone in the hole. But from her late husband, Mrs. Hamster inherited three blackberry bushes, four cherry trees, and a plum tree, what’s more, about a five-metre walnut tree with raspberries beneath the fence. So, to keep her property and not to feel bored, Mrs. Hamster baked different fruitcakes with cherries and blackberries, with bits of walnuts and raspberries, and incredible plum jam. Oh, how much the rabbits loved the fruitcakes with jam! Therefore, every gloomy day they waited for the lonely Mrs. Hamster to have their own original tea, which she had become accustomed to. Oh, my dear reader, I must tell you the secret of the rabbits’ tea. In the small lands jasmine bushes and blue hills are painted by the moon every night. Meanwhile, naughty stars are falling down from the sky and then their weird expectations are sunk in the lake. There the rabbit twins pick up a magic herb on the rocks in total darkness. Later they spread it on their windowsills at home. But that’s not all. According to their recipe, given by an owl to the twins, a baby spider should fall onto those magical herbs, preferably not just one. That’s the wonder of it! Therefore, the rabbits rent out a corner on their window to a friendly spider family. And somebody told me once that the Valley of Moss and Deceits is visited by the rabbits so often that they’ve trod a path all the way to the lake. Oh, rabbits! Now it’s inconvenient for the poor little stars to appear there to sink their expectations properly. That is the reason why they have become even more unbearable, and now they have been stinging the birds all night. However, nowadays, in the evenings, together with Mrs. Hamster, the rabbit twins frequently “roll” stories from their lives while they are enjoying tasty fruitcakes. The days went by, and nights went by, and those rabbits were growing more overweight day by day, like a widow’s sorrow. That’s why, the twins needed to wear their luxurious and fluffy tails only during the day, which attracted the eyes of the nice fox, who wanted to steal them every night. However, she failed to do so, and that made her weep so loudly in the morning.

My child, look at that tiny planet there. Beauty and Wiseman live there. Beauty is a bit weird and Wiseman is a rascal and a widower. They are carefree, like children, and in the evening, Taurus comes to visit them as a guest. Wiseman and Taurus, a celestial pair Often bored in the evening air. After pondering, the Wiseman said, “We’ve never been in such a state, Let’s go, dear Taurus, to a distant affair, Where sunlight glows on faces fair, Where kimonos, sake, and maidens grace, Waiting in a far-off, enchanting place.” Pondering a moment, Taurus replied, “In such lands, we’ve not strived. Where sunlight glows on faces fair, Where kimonos, sake, and maidens share.” In joyous exclamation, the Wiseman cried, “Why are you waiting? Let’s go, Taurus, provide. And for good measure, bring the purse,” he insisted. So, Wiseman and Taurus went travelling, unassisted, To lands where sunlight paints bright faces, Where kimonos, sake, and maidens fill the spaces. Wandering freely, they went for a walk, Vibrant kimonos and sake they also bought. Suddenly, the Wiseman desired a lady, Yet Taurus hid the purse, leaving it shady. Then the Wiseman bitterly wept, “Why, Taurus, my friend, have you secretly kept The purse away from me?” he asked. Reflecting, Taurus cleverly answered, “In these distant lands we’ve reached, Where sunlight glows on faces beached, Where kimonos and maidens play, Our funds have swiftly washed away.” With a delicate fib in that instant shared, Then the quarrelsome Wiseman declared, “As a final touch in these distant dominions, Where sunlight glows on enchanting faces, Where kimonos, sake, and maidens graced, Let’s host a merry, festive celebration! To cherish at home, a delightful sensation.” In joyous exclamation, Taurus agreed, “Why are you waiting? Let’s go!” he added. Quickly pulling out the concealed purse, Mischievous Wiseman and greedy Taurus, Arranged a lively celebration, Where sake flowed and kimonos, And money vanished in the blink of an eye. So, the melancholy Taurus, without a penny to buy, And the happy Wiseman with his lady went home. They no longer lamented in the evening’s calm, For they cherished memories of a distant balm, Where sunlight glowed on faces fair, Where kimonos, sake, and maidens rare.

bottom of page